Автор: Андре Хойлс
Рік публікації: 1969
Наразі ще занадто рано намагатися написати вичерпний опис «події» травня і червня 1968 року, які відбувалися на заводах Франції. Із цієї причини це дослідження не може претендувати на щось більше, ніж на спробу визначити ті форми, яких набули страйки і захоплення підприємств в деяких місцях, а також оцінити їхнє значення і наслідки. Те, що тут описано, ґрунтується на спеціальному дослідженні, проведеному у вересні 1968 року за допомогою детального опитувальника, який використовувався в інтерв'ю з профспілковими представниками та активістами, а також на свідченнях, опублікованих у статтях, книгах та листівках, що висвітлюють різноманітні точки зору.
Більшість прикладів наведено з заводів у Парижі та його передмістях. Інші приклади взяті з Нанті та деяких інших провінційних містечок. Наведені приклади охоплюють переважно автомобільну (Renault і Citroën) та авіаційну промисловість (Sud-Aviation. Dassault і завод з технічного обслуговування Orly Nord Air France). Інша частина відноситься до державного сектору – це головним чином пошта та залізниця, а також електронну та хімічну промисловість. Серед наших контактів були члени різних профспілок, як чиновники, так і рядові активісти разом з деякими молодими робітниками, які брали участі в самоорганізації. Саме молоді робітники долучилися до Руху, були більш відкритими до взаємодії зі студентами і часто критично ставились до профспілкової бюрократії. Ми намагалися не вступати в полеміку, а рефлексувати та аналізувати: зокрема, визначити, як розпочався великий страйк, у яким чином робітники організували захоплення своїх робочих місць, яким був характер їхніх вимог та реакція на досягнуті домовленості.
Беручи свій початок від кількох сотень страйкарів 14 травня на авіабудівному заводі Sud-Aviation в Нанті, робітничий страйк швидко поширився серед інших містечок: до 18 травня страйкувало 2 мільйони; до 24 травня страйкувати вже почали 9 мільйонів, а через два дні їхня кількість сягнула майже 10 мільйонів. З 15 страйкуючих мільйонів робітників у Франції лише близько 20 відсотків належали до профспілок – такою була ситуація до травня.
Хронологія робітничого протесту:
Асамблея в захопленому студентами Університеті Сорбонна
Великий страйк тривав з середини травня до середини червня, але кілька точних орієнтирів визначають різні етапи: «ніч барикад» (10-11 травня); народний спротив у вигляді 24-годинного страйку (13 травня); переговори в Гренель (25-27 травня) і відмова робітників від «угод»; промова генерала де Голля (30 травня). Перший період можна охарактеризувати як студентський, другий – як «економічний» страйк, третій – як «політичний» страйк, а четвертий – як занепад страйку.
1 травня: за даними C.G.T. (укр. «Загальна конфедерація праці» – найбільше профспілкове об’єднання Франції») і P.C.F. (укр. «Французька комуністична партія») 100-тисячний марш «Республіка-Бастилія», санкціонований урядом вперше за 14 років, став кульмінацією довгої серії ізольованих виступів і водночас кульмінаційним моментом травневого руху робітничого класу. Скликана на демонстрацію секція Сковорідок C.F.D.T. (укр. «Французька демократична конфедерація праці» – конфедерація профспілок Франції) і F.G.D.S. (укр. «Федерація демократичних та соціалістичних лівих» – французька коаліція некомуністичних лівих) відмовилася її підтримати. Ця заява C.G.T. про те, що перше травня стало відправною точкою великого страйкового руху, дуже важлива: вона підкреслює послідовну відмову C.G.T. і P.C.F. визнати роль студентського руху як детонатора великого сплеску активної протестної діяльності робітничого класу.
2-13 травня: після закриття факультету в університетах Нантер (2 травня) і Сорбонни (3 травня) студенти все частіше виходять на вулиці, протестуючи проти закриття університету, а потім проти арештів демонстрантів. До них починають приєднуватися деякі молоді робітники. Сумнозвісні статті Жоржа Марше в «L'Humanite» (укр. «Людство») засуджували «лівих» на чолі з «німецьким анархістом Кон-Бендітом». Генеральний секретар C.G.T. у заяві для преси від 7 травня засудив репресії, але також застеріг від спроб «лівих» «позбавити студентський профспілковий рух його вимог і його демократичного та масового характеру». Газета «Le Peuple» (укр. «Народ») прокоментувала законопроект, внесений Комуністичною парламентською групою, що поширює четвертий тиждень щорічної відпустки на всіх робітників, і зафіксувала різні часткові страйки. Вона також підбила підсумки того, що сталося на студентському фронті. Але робітники і студенти явно розглядалися як абсолютно незалежні один від одного, і це характерне ставлення зберігалося протягом усього часу, навіть коли для більшості людей стало очевидним, що ці два рухи перетинаються.
У міру того, як наростаючий студентський рух отримував все більшу підтримку населення, особливо в Парижі, федерації профспілок опублікували заяви для преси (8 травня), в яких висловлювали солідарність зі студентами і засуджували репресії з боку поліції. У п'ятницю 10 травня було оголошено про спільну демонстрацію профспілок і студентів на 14 травня. Але вже ввечері Латинський квартал був оточений поліцією. О 2.17 надійшов наказ про затримання поліції. Бої тривали до 7 ранку, радіо повідомляло про них всю ніч; жорстокість репресій, отже, стала відомою мільйонам людей, в той час як населення Латинського кварталу було свідком цих подій і досить часто допомагало студентам. У суботу вранці вибухнув гнів проти поліції. Робітничий клас добре знав наскільки жорстокі поліцейські репресії, оскільки самі постраждали від них під час нещодавніх страйків у Кані та Ле-Мані (осінь 1967 року) і в Родіасеті тієї ж зими. Національна виконавча рада профспілок зібралася в суботу і закликала до 24-годинного страйку в понеділок 13 травня в десяту річницю повернення Де Голля до влади: законного п'ятиденного попередження не було дотримано.
13 травня: величезні демонстрації відбулися повсюди (щонайменше 700 000 людей вийшли у Парижі), мільйони робітників страйкували. Студенти зайняли Сорбонну того ж вечора.
13-25 травня: страйк на авіаційному заводі Sud-Aviation (Нант-Бугене) поширився по всій Франції. Завод Sud-Aviation захопили 14 травня; один завод Renault (в Клеоні) – 15 травня; інші заводи Renault (у Фліні, Ле-Мані, а потім найбільший у передмісті Парижа Булонь-Біянкур) – 16 травня. Рух швидко розповсюджувався по провінції. До вечора п'ятниці 17 травня робота громадського транспорту була суттєво зірвана. До понеділка 20 травня впливу страйків зазнала більшість промислових секторів. Було оголошено про проведення референдуму щодо «участі», який має відбутися в червні. У середу 22 травня страйк став загальним: дев'ять мільйонів робітників зайняли свої підприємств, майстерні або офіси. Однак заклику до «загального страйку» на національному рівні не оголосили.
25-27 травня: представники профспілкових федерацій зустрілися з представниками роботодавців та уряду. О 7 годині ранку було досягнуто запропонованої угоди в понеділок 27 травня.
27-30 травня: більшість робітників відкинули запропоновані угоди, страйк консолідувався. Рух став відкрито політичним; страйкарі підняли питання про «вакуум» влади. Мітинг, що зібрав щонайменше 35 000 людей на стадіоні Шарлеті на півдні Парижа 27 травня, засвідчив появу нових неорганізованих «нових лівих». F.G.D.S. запропонував створити тимчасовий уряд під керівництвом П'єра Міттерана до президентських виборів, які мали би відбутися після поразки голлістів на запропонованому референдумі. Міттеран був би кандидатом у президенти. P.C.F. притримувалася стриманої позиції і закликала до «народного уряду» 29 травня. Спекуляції досягли свого апогею 29 травня: де Голль покинув Париж і його місцезнаходження стало невідомим. Однак 30 травня він змінив ситуацію своєю жорсткою промовою: парламент було розпущено, загальні вибори оголошено на 23 і 30 червня – «порядок був відновлений». У всіх великих містах відбулися масові голлістські демонстрації.
З 31 травня: страйковий рух повільно пішов на спад. Розпочалися переговори між галузями промисловості. Було досягнуто часткових домовленостей і профспілки закликали до швидкого повернення до роботи там, де було досягнуто згоди. До 11 червня були в протесті ізольованими залишилися сектори важкої промисловості: металургія, включаючи автомобільну промисловість, та хімічна промисловість. Спротив в цих секторах був впертим, але почалися репресії, оскільки партії та профспілки вимагали дотримання передвиборчого порядку. Ар'єргардний бій радіо- і тележурналістів (O.R.T.F.; укр. «Управління французького радіомовлення та телебачення») тривав до 15 липня. Загалом страйк тривав сім тижнів.
Початок захоплення підприємств:
Страйкарі на заводі Renault слухають звіт про Гренельські угоди (accords de Grenelle). Засідання CGT (французька профспілка). Булонь-Бійанкур, департамент О-де-Сен, регіон Іль-де-Франс, Франція. 27 травня 1968 року
Довгострокові причини: що спричинило цей раптовий спалах протестної активності? Загальний страйк, в якому беруть участь десять мільйонів робітників, що займають свої заводи, може бути лише вираженням глибоко вкоріненого невдоволення. Профспілкові активісти і представники найчастіше згадують численні страйки останніх кількох років, які не принесли нічого, окрім крихт, а також на зростаючу загрозу безпеці найманих працівників. Гарним прикладом може слугувати авіабудівна галузь. Робітники глибокого розчарувалися, через що, коли настав час, тобто коли величезний комплекс Renault зупинив свою роботу, вони скористалися своїм шансом завдати сильного удару.
Насправді це лише частина більш загальної і складної ситуації, яку називають кризою неокапіталізму. Окрім суто економічних причин, притаманних системі, часто називають й інші, більш «суб'єктивні»: переживання фрустрації від виключення із «споживацького раю», про який так солодко розповідає реклама; зростаюча жорсткість ієрархічних структур та обмеження внутрішнього просування; зміна сільського життя на індустріальне з його втратою свободи та високою вартістю життя для тисяч робітників, які займалися переважно некваліфікованою працею в перенаселених передмістях Парижа; розлад та погіршення сімейного та загального життя через поширення безперервного робочого дня (три восьмигодинні зміни) і т.п. C.F.D.T. схильна більше наполягати на цій другій групі причин, тоді як C.G.T. підкреслює більш безпосередньо «економічні» вимоги, які все ще не були задоволені після неодноразових коротких страйків і, на їхню думку, призвели до спалаху тривалих травневих страйків.
Деякі приклади:
Демонстрація біля окупованого заводу Citroen у травні 1968 року
1. Завод Родіасета в Ліоні
Завод «Родіасета», який знаходиться в передмісті Ліона у Везі і входить до складу великого комплексу з виробництва синтетичних волокон, був захоплений одним з перших 16 травня. Боротьба робітників цього заводу, зокрема проти скорочень, була досить гострою вже більше року і супроводжувалася 23-денним страйком у березні 1967 року проти наслідків спроби поглинання підприємства. 6 грудня 1967 року керівництво оголосило скорочення 2100 робітників, а також 50-відсоткове скорочення премії з прибутку. За оцінками профспілок, середнє скорочення заробітної плати становило 20 відсотків. Це був наступ як на гарантії зайнятості, так і на рівень заробітної плати. У результаті 7 грудня спалахнув спонтанний страйк. 15 грудня, в день виплати заробітної плати, керівництво оголосило частковий локаут. Дев'яносто двох працівників звільнили, безпідставно звинувативши у псуванні обладнання. Усі вони працювали на безперервній восьмигодинній зміні в групах, до яких входили найбільш протестно налаштовані працівники. Шістдесят з дев'яноста двох були членами C.G.T., десять з них – цеховими старостами. Протягом перших чотирьох місяців 1968 року боротьба активно тривала: під час 24-годинного страйку 13 травня було оголошено локаут, який мав закінчитися лише 20 травня. Наприкінці дуже організованої масової демонстрації в Ліоні (13 травня) група, що відкололася від решти демонстрантів, відмовилася розійтися і під вигуки «Tous a la Rhodia» (укр. «Усі нумо до Родії») попрямувала з центру міста до фабрики у Везі і виламала ворота. Керівництво було змушене зустрітися з делегацією робітників, і через три дні фабрика була захоплена.
У південному передмісті Венісьє 16 травня також було захоплено підприємство Berliet – великий завод з виробництва комерційних автомобілів. 24-годинний страйк, який почався 7 травня, охопив значну частину робітників, а 13 травня планувалося розпочатися переговори щодо «бонусних» схем.
Переговори передбачали використання прямий дій, щоб вони могли бути проведені з позиції сили.
2. Нант-Сен-Назер – суднобудівні верфі і авіазавод Sud-Aviation
Нант і Сен-Назер – це міста-близнюки, розташовані на відстані близько 40 миль одне від одного в гирлі Луари в Південній Бретані. Місцеві традиції революційного профспілкового руху цих міст мають давню історію: у 1953 та 1955 роках тут відбулися жорсткі страйки, коли в місті було створено Центральний страйковий комітет. Це «червоний» район, де синдикалізм все ще залишається живою силою, багато в чому завдяки особистості Александра Ебера, регіонального секретаря C.G.T.-F.O. (F.O. – конфедерація профспілок у Франції «Робітнича сила») в Атлантичній Лаурі, популярного оратора і вражаючого тактика.
Суднобудівні верфі ACB в Нанті входять до сімки найбільших у Франції, на яких працює майже 3 000 робітників. Там завжди існувала постійна загроза звільнення, як наприклад у квітні 1965 року, коли було оголошено про 475 скорочень. Профспілки намагалися чинити опір, а керівництво погрожувало локаутом. Зіткнення сталося 19 травня після відмови керівництва зустрітися з делегацією з приводу виплати премій: весь цех (300 чоловік) прийшов до кабінету керівника. Відповідь надійшла того ж вечора у заяві для преси: 2900 робітників оголосили страйк. Через п'ять днів, 22 травня, 22 «агітатори» були звільнені за свою непокірність. Коли 31 травня суднобудівний завод знову відкрився, менеджмент нав'язав робітникам свої правила. Такими були передумови високого рівня протестної діяльності робітників суднобудівного заводу в травні 1968 року: пряма дія, жорстокі репресії, а також незахищеність і безпорадність профспілок у боротьбі за поновлення робітників на роботі. Взимку 1966-67 років ціла серія страйків у Сен-Назері спонукала робітників до ефективної самоорганізації: використовувалися рації, щоб уникнути поліцейських загороджень, і була спроба системного постачання продуктів харчування. Під час цього страйку трударі експериментували із формою протесту, яку вони, звісно, спробували повторити і успішно відтворили в травні.
На авіазаводі Sud-Aviation в Бугені, що неподалік від Нанта, працює 2 800 робітників. За останні роки тут відбулося кілька локаутів: у 1957, 1960 і 1962 роках. Загроза нестабільності зросла в останні роки, коли було оголошено про 15 000 скорочень в авіабудівній промисловості до 1970 року згідно з 5-м планом. Профспілки постійно засуджували збільшення кількості звільнень, нападки на свободу профспілок, скорочення робочого часу з втратою заробітної плати. У 1967-68 роках між керівництвом і представниками всіх профспілок різних заводів Sud-Aviation велися переговори про «заводську угоду». Нант виступив проти цієї ідеї заводської угоди і наполягав на укладенні «Угоди про авіаційну промисловість», яка би поширювалася як на націоналізовані, так і на приватні фірми. Рівень профспілкового об'єднання був високим: C.G.T. (800 членів). C.F.D.T. (700), F.O. (300). Ці профспілки мали майже постійну систему міжпрофспілкових зустрічей, де невелика група троцькістів, що становить ядро секції F.О., постійно висувала під час цих зустрічей свої радикальні та дискусійні пропозиції на перший план. Коли 25 січня 1968 року робітники організували страйк на пів дня, F.О. неохоче приєднався до нього, наполягаючи на необхідності загальних дій і консультацій з усіма робітниками на загальних зборах на рівні заводу і на тому, що за кожним «символічним» страйком має слідувати нова акція. У березні 1968 року було оголошено про нові обмежені страйки. F.O. повторила свою пропозицію щодо проведення демократичної конференції авіабудівників, організованої всіма профспілками, яка мала би призвести до загального авіаційного страйку, заздалегідь підготовленого шляхом створення комітетів з підготовки страйку на кожному заводі. Підґрунтя для налагодження зв'язків між студентами та робітниками було також підготовлено під час студентських демонстрацій, які були жорстоко придушені в лютому 1968 року. Зокрема, була проведена паралель між студентами Нанта та робітниками Кана, які зазнали однакових репресій з боку поліції. На міжпрофспілковій зустрічі в Парижі 22 березня було вирішено провести консультації між усіма працівниками Sud-Aviation щодо форм дій.
Небажання сильніших профспілкових об’єднань C.G.T. і C.F.D.T. виконати рішення в прийнятій формі на заводі в Бугені змусило F.O. самостійно організувати голосування. Його провели за допомогою листівки, виданої 4 квітня, в якій ставилися чотири питання: 1) повторювані кожні півгодини зупинки роботи; 2) обмежений загальний страйк; 3) безстроковий загальний страйк; 4) інші форми дій. На загальних зборах наступного дня 76% проголосували за страйк, після чого робітники розпочали 24-годинний страйк. F.О. закликав до створення страйкового комітету, обраного робітниками і відповідального перед загальними зборами. Страйкарі прийняли проголосували за неодноразові зупинки, але F.О. все ще наполягав на «тотальному страйку». З огляду на це, не дивно, що Sud-Aviation був першим захопленим заводом 14 травня.
Демонстрація у Парижі 26 травня 1968 року
3. Авіабудівний завод Dassault в Булонь-Біянкур (поблизу Парижа
Це великий трест, який має зв'язки з політичними силами при владі і володіє монополією на контракти з виробництва військових літаків. На його восьми заводах працює 11 000 робітників. Два з них знаходяться в Бордо, три – в передмісті Парижа. Протягом тривалого часу там відбувалися постійні зупинки виробництва, а рівень заробітної плати був на 20 відсотків нижчим за паризький. На цьому заводі сильні позиції C.G.T., і вже давно визначений спільний набір вимог. Основними вимогами були: підвищення заробітної плати (щоб наздогнати зростання вартості життя), скорочення базового робочого тижня, зниження пенсійного віку, введення п'ятого тижня щорічної відпустки. Всі ці вимоги залишалися невиконаними напередодні травня.
Останні вісімнадцять місяців посилилися протестні дії, які розпочалися на заводах Бордо наприкінці 1966 року: у лютому 1967 року в Бордо відбувся локаут після того, як страйковий рух посилився у відповідь на звільнення, що мали на меті примусити повернутися до роботи. У центрі Бордо проходили масові демонстрації, тривала передвиборча кампанія. Місцевий депутат голліст зустрівся з представниками профспілок. Було досягнуто наступні домовленості: 5 відсотків нижче паризьких ставок заробітної плати і туманна обіцянка досягти паритету до жовтня 1967 року. У жовтні трударі знову розпочали протест, який завершився новою угодою: до 3 відсотків нижче паризьких ставок, які повинні були досягатися поетапно; було прийнято рішення про шиті форми, короткі зупинки, страйки на пів дня, але майже ніяких результатів, окрім обіцянок, не було. У травні 1968 року сформульовані вимоги все ще залишалися незадоволеними, а тому настав час завдати остаточного удару. До страйкового руху приєдналися робітники Dassault, але «не для того, щоб догодити Renault чи студентам», – прокоментував представник C.G.T.
4. Спротив проти поганих житлових умов: гуртожитки Citroën Co
Для робітників великих заводів зв'язки з компанією виходять за межі їхньої присутності на заводі. Фірма «Сітроен» організовує дитячі табори відпочинку, танці та різні форми розваг, а також часто надає житло деяким робітникам. Це, зокрема, стосується робітників-мігрантів, які в такій ситуації повністю залежать від фірми і легко піддаються залякуванню. Умови у «в'язницях-гуртожитках», якими опікується Citroën, ймовірно, дуже жахливі, про що йшлося у листівці, яка розповсюджували у травні. Це дозволяє нам зрозуміти ступінь розчарування робітників у таких ситуаціях і їхню рішучість, коли вони починають ставити під сумнів свої все, що їх оточує.
Не всі робітники жили у тих поганих умовах, про які йшлося в листівці, але заклик до боротьби за людську гідність вплинув на всіх. Травневий страйк, можливо, не розпочався би з таких вимог, але після того, як він нарешті розпочався, вимоги щодо людських житлових умов ставали все більш важливими, оскільки робітники все більше усвідомлювали своє відчуження: цього разу вони були налаштовані думати і говорити про це відчуження, що вони і робили на численних мітингах протягом кількох тижнів у травні-червні 1968 року.
Останнє питання, яке можна поставити щодо довготривалої підготовки до страйку: чи можна було його передбачити і чи був він передбачений? Мало хто зі спостерігачів наважиться стверджувати, що вони мали та могли таке передбачити, оскільки всі ці події відбувалися зненацька. Проте певне таке передбачення можна знайти у Е. Манделя, який у своїй статті згадує страйк 1936 року і ближчий до нас бельгійський загальний страйк 1960-61 років. У цій статті він також цитує одну зі своїх статей 1965 року, де він визначає процес радикалізації, «поки врешті-решт боротьба не завершиться загальним страйком, який або повалить режим, або створить двовладдя». Більш важливим, ніж вирішення питання, чи був Мандель пророком чи ні, є цей опис постійної тенденції, яка може призвести до раптових вибухів. Але чому саме у Франції в травні 1968 року? Довгострокові причини не вказують на неминучий вибух саме в цей момент. Це підводить нас суперечливої проблеми та висновку про спонтанний характер початку страйкового руху.
Досягнення страйку та захоплень підприємств:
Агітація на заводі Reno
Страйк і захоплення підприємств змусили уряд і роботодавців вступити в переговори з профспілками. Вони розпочалися в суботу 25 травня і після майже двадцятигодинного обговорення завершилися вранці в понеділок 27 травня, коли було досягнуто згоди щодо тексту, відомого як «Протокол Гренеля» або «Гренельскі угоди».
1. Кількісні досягнення: Гренельський протокол
S.M.I.G. (Мінімальна міжпрофесійна гарантована заробітна плата) – найбільш вражаюче досягнення: 35-відсоткове підвищення з 2,22 до 3 франків на годину при щомісячному мінімумі в 519 франків. Ця гарантія охопила лише 250 000 працівників найнижчого рівня, вплинувши при цьому загалом близько на два мільйона. S.M.A.G. (те ж саме, тільки для працівників сільського господарства) привели у відповідність до S.M.I.G., що означало підвищення від 56% до 59%.
Загальне підвищення заробітної плати у приватному секторі (про державний сектор домовилися окремо пізніше цього тижня) було 10% за рік (7% у червні, ще 3% у жовтні). Але підвищення заробітної плати, вже отримане з січня 1968 року (тобто 4 відсотки), було вирахувано. При розподілі цих підвищень дотримувалася певна ієрархія, що суперечило побажанням C.F.D.T., яка вимагала середнього підвищення, тобто однакової суми для всіх видів робітників.
Оплата днів страйку: у цьому тексті залишилася невизначеність щодо цього питання, тому варто висвітлити його наступним уривком: «Дні страйку в принципі будуть компенсовані. Працівникам, які постраждали від втрати заробітної плати, буде виплачуватися 50 відсотків від їхньої звичайної заробітної плати. Таке відшкодування здійснюватиметься за рахунок скорочення оплати відпрацьованих годин з метою компенсувати втрачену продукцію. У випадках, якщо таке “відшкодування” виявиться неможливим до 31 грудня 1968 року, вся сума або її залишок буде виплачена робітнику». Отже, мінімум, про який йшлося, становив 50 відсотків втраченої зарплати, хоча на практиці після подальших обговорень часто виплачувалася й більша сума.
Щодо прав профспілок на підприємстві, то з цього питання згоди не було досягнуто та планувалося обговорити низку пунктів пізніше.
2. Соціальне забезпечення
Стосовно соціального забезпечення (тобто послуг охорони здоров'я та соціального забезпечення), то профспілки вимагали скасування всіх розпоряджень уряду з усіх основних питань, що стосуються управління службою збільшення внесків працівників, зменшення сум, що відшкодовуються (коли французький пацієнт платить своєму лікарю, стоматологу, за рецепти, а потім отримує часткове відшкодування), призначення урядом членів адміністративних рад тощо. Досягнута поступка становила лише 5 відсотків: замість 30 відсотків пацієнт сплачуватиме 25 відсотків усіх витрат.
Змінна шкала заробітних плат: такий захід гарантував би автоматичне пристосування базової заробітної плати до прожиткового мінімуму. За відсутності такої норми 10-відсоткове підвищення заробітної плати може бути досить швидко нівельоване зростанням цін. Це стосується і S.M.I.G., що базується на переліку 173 основних предметів споживання, оскільки уряд може маніпулювати цим переліком, а деякі представники профспілок висловлювали сумніви щодо цінності цієї вимоги.
3. Неприйняття робітниками Гренельських угод
28 травня газета «Le Monde» (укр. «Світ») заявила: «Лідери C.G.T. не змогли переконати активістів, що вони повинні повернутися до роботи». Профспілкові лідери дали зрозуміти – мудрий запобіжний захід на початку переговорів – що повернення до роботи залежатиме лише від того, чи приймуть робітники результати переговорів. Але цілком очевидно, що профспілкові лідери виступали за повернення до роботи на основі цієї заяви. Потім настало випробування: Жорж Сегі та Бенуа Фрашон з C.G.T. і P.C.F. виступили перед багатолюдним мітингом на заводі Renault-Billancourt, де було від 20 000 до 25 000 робітників. Промову Фрашона трударі зустріли кам'яним мовчанням; інші спікери C.G.T. і C.F.D.T. мовчали. Сегі та Андре Жансон виголосили заспокійливі слова: «Ми не підписали», які супроводжувалися вигуками «Не треба! Не треба!». Подібна реакція була характерною для усіх куточків країни. Протягом наступних кількох днів страйк посилився і став відверто політичним, коли в останні днів травня і до промови де Голля 30 травня протестувальники відверто кидали виклик і погрожували панівному режиму.
Студенти марширують із плакатами Національної спілки студентів Франції.
4. Зміна тактики
Страйкарі тепер вимагали «Народної влади», під якої вони розуміли різні речі в залежності від політичної течії. Для профспілкових лідерів необхідно було розробити нову стратегію. Переговори на національному рівні не принесли результату та продовжаться на рівні різних секторів і галузей промисловості. Страйк посилювався, а переговори часто призводили до угод, які виходили далеко за межі «Протоколу Гренеля». Однак після промови де Голля 30 травня, яка містила обіцянку проведення загальних виборів і погрози, що якщо порядок не буде відновлено, то сектори важкої промисловості поступово будуть ізольовані. До 6 червня повернення до роботи йшло повним ходом.
5. Маневри, що змусили страйкарів повернутися до роботи
Масові демонстрації на підтримку уряду супроводжували промову де Голля 30 травня. Це відновило впевненість роботодавців: вони могли почати застосовувати тиск і залякування, щоб припинити страйк. Керівництво організовувало таємні голосування, страйкові комітети викривали їх, а страйкарі продовжували захоплювати заводи. Такі тотальні невдачі роботодавців були зафіксовані майже на всіх великих заводах, попри прямий тиск.
Прикладом може слугувати завод Renault-Flins, де з профспілками не консультувалися щодо організації голосування, запланованого на 4 червня. Щоб змусити робітників голосувати, члени керівництва відвідували працівників вдома з метою заохотити їх прийти і проголосувати. Вони також вдалися до залякування робітників-іммігрантів за допомогою погроз про вигнання, якщо ті не підуть їм назустріч. 6 000 поліцейських знову зайняли фабрику в ніч з 5 на 6 червня. Страйкарі все ще не поверталися до роботи. Остаточне рішення було прийнято на голосуванні 17 червня, коли 58% проголосували лише за відновлення роботи.
Ця картина з варіаціями повторилася і в інших місцях. Уряд, звісно, зробив усе можливе, щоб ізолювати сектори, де страйк був найважчим, забезпечивши значний виграш у життєво важливих державних секторах, таких як зв'язок, електроенергетика та державна служба, і таким чином створивши психологічний клімат для повернення до роботи, незважаючи на нападки лівих груп.
Лідери профспілок також виступали за повернення до роботи, щоб відновити нормальне життя до початку виборчої кампанії. C.G.T. закликала працівників бути реалістами і «повною мірою оцінити вартість поступок, нав'язаних уряду і роботодавцям», а точніше: «Виконавча влада вважає, що там, де основні вимоги були задоволені, в інтересах трудящі повинні масово і єдино підтримати повернення до роботи. На додаток до поступок, на які змушений був піти уряд, він також був змушений розпустити парламент і призначити загальні вибори. Ці загальні вибори дозволять робітникам висловити своє прагнення до змін, продовжити і завершити перемогу на їхніх вимогах». Цей уривок процитовано із заяви C.G.T., яку профспілка зробила 5 червня 1968 року.
На низовому рівні існував сильний опір неодноразовим спробам профспілок заохотити до прийняття досягнутих угод, навіть коли вони не відповідали вимогам робітників. У той час як профспілкові лідери були впевнені що за умови перемоги лівих вибори стануть відповіддю на остаточне задоволення ще не виконаних вимог, рядові робітники часто відчували себе обдуреними і чинили спротив. Після повернення на роботу на автомобільних заводах Peugeot і Renault відбулися нові страйки. За інформацією крайньої лівої преси, на заводах Citroën, Renault і Sud-Aviation одна профспілка намагалася перехитрити інші, заохочуючи опір, щоб отримати голоси протестувальників на наступних виборах до заводських комітетів. Слід також зазначити, що преса і радіо відіграли важливу роль у створенні клімату для занепаду страйку, поширюючи інформацію, іноді навіть неправдиву, і наполягаючи на ізоляції решти страйкуючих галузей.
Протестувальники марширують 6 травня
6. Здобутки страйкарів
Досягнення страйків значно різняться: від базових «Гренельских угод», які поширювался на малі підприємства, де робота зазвичай відновлювалася невдовзі після 27 травня, до досить суттєвих переваг у державному та націоналізованому секторах. Підвищення заробітної плати становило від 146% до 2110% в електроенергетичному та газовому секторах, де працювали 122 000 працівників. Якщо взяти у середньому, такі ж покращення заробітної плати здобули також транспортники і державні службовці. Для продавців, які іноді отримували менше мінімальної заробітної плати, підвищення становило аж 72%. В авіакомпанії Air France середній показник становив 1%, але найбільш низькооплачувані працівники отримали додатково від 13% до 20%. У Dassault середній показник становив 14%, але для кваліфікованих працівників він складав 22%.
В автомобільній промисловості ситуація була іншою: працівники Citroën отримували від 10% до 13%, Peugeot – від 12% до 14%, а працівники Renault – мінімум 12%.
7. Інші досягнення
Тут важко узагальнювати:
Базовий робочий тиждень був скорочений на 1/2 години в Citroën, на 1 годину в Dassault, на 1 або 1/2 години для залізничників, на 2 години в хімічній промисловості, де середня тривалість робочого тижня становила понад 48 годин на тиждень.
В авіакомпанії Air France та на державній службі загалом за мовчазною згодою дні страйку оплачувались у формі відсотків боргового зобов’язання. 50 відсотків компенсувалися робітникам Renault або 50 відсотків за умови компенсації понаднормової роботи.
Що стосується свободи профспілок, то про це дуже мало відомо.
Загалом підвищення заробітної плати було досить значним для найнижче оплачуваних працівників, але зростання вартості життя незабаром зменшило значення середнього приросту заробітної плати. У приватному секторі оплата днів страйку була частковою; там ситуація в цілому покращилась. Інші основні вимоги, такі як повернення до базового 40-годинного тижня, вихід на пенсію в 60 років, відсутність скорочення соціальних послуг, повна оплата годин страйку тощо, майже ніколи не обговорювалися і якихось значних угод з цього страйкарі не досягли.
Точка зору на оцінку значущості досягнутих результатів протесту різнилася. У той час як робітники Citroën писали в своїх листівках, що все, чого досягли протестувальники, це лише несуттєві «крихти», профспілкове об’єднання C.G.T. стверджувало, що ці угоди є «значною перемогою». Проте розчарування було помітним серед багатьох робітників, і воно посилилося після семи місяців репресій і грошової кризи. Це розчарування стало масовим після того, як перемога парламентським шляхом була зірвана переконливою перемогою голлістів на виборах. Взаємне звинувачення один одного в поразці серед учасників страйку завдало сильного удару по страйкарям-активістами, особливо тим, які працювали в O.R.T.F. і Citroën,. Там, де профспілки були найсильнішими, наслідки цього удару були менш відчутними.
8. Об'єднання в профспілки та протестна активність
Деякі розчаровані працівники, які найбільш критично ставилися до профспілкового керівництва, порвали свої членські картки. Але в цілому кількість членів профспілки різко зросла. C.G.T. часто цитують як організацію, що отримала найбільше зростання «завдяки своїй всюдисущості, рішучості своїх активістів і сміливості у відстоюванні твердих позицій, навіть якщо вони іноді були непопулярними». Один член профспілки згадував, що загалом до профспілки приєдналося 500 000 нових членів. В О-де-Сен (передмістя Парижа) кількість членів профспілки C.G.T. збільшилася з 50 000 до 69 000, а також було створено 300 нових філій. Газета «Le Peuple» згадує про 350 000 нових членів C.G.T. і 5 000 нових філій за 3 тижні. Точні цифри невідомі, тому що єдиним достовірним джерелом інформації є вибори до «заводських комітетів». Для порівняння двох основних профспілок можна навести результати цих виборів, опубліковані в газеті «Le Monde» 21-22 липня: 11% для C.G.T. за рахунок C.F.D.T. і F.O. на S.A.V.I.E.M.* у Кані, в той час як на Berliet (Ліон) C.F.D.T. здобула 430 голосів, а C.G.T. втратила 534 голоси.
Можливо, важливішим за цифри є загальне зростання протестної активності: робітники усвідомлили свою колективну силу, відчували силу солідарних дій, вчилися уникати ізоляції страйків і відмовилися підкорятися без протесту.
Висновки
Один із плакатів протестувальників
«Захоплення підприємств було правильним кроком протягом двох тижнів. Після цього активістам було би корисніше почати дійти в інших місцях». Це зауваження нантського профспілкового діяча підсумовує як значущість, так і обмеженість практики захоплення підприємств як передової форми боротьби.
Захоплення заводів більш видовищне, ніж звичайний страйк, її легше контролювати та вона ефективніше зупиняє виробництво. Ув'язнення членів керівництва також зіграло свою роль у зміцненні впевненості робітників у власних силах, що змусило панікувати роботодавців. Пряма рішуча дія була першим крок до сумніву в тактиці легальної боротьби; першою спробою увійти в революційно-повстанську фазу. Проте протестувальниками не вистачило рішучості поглибити цю тенденцію, через що рух в цілому залишався під контролем профспілок. Щоб стати «експериментом у революції», навіть «міні-експериментом», страйк мав вийти за межі заводів. Нантські страйкарі, наприклад, не обмежилися заводами, спробувавши встановити контроль над усією організацією соціального життя. На цьому етапі дехто стверджує, що активісти більше потрібні зовні заводів, ніж всередині.
Але чи хотіли робітники влади? C.G.T. підсумувала свій погляд на природу руху в «Le Peuple»: «Ні, десять мільйонів страйкуючих робітників вимагали не влади для робітничого класу, а кращих умов життя і праці». Таку інтерпретацію прагнень протестувальників оскаржили інші «ліві», які звинуватили P.C.F. і C.G.T. в тому, що вони придушили рух, тому що зробили вибір на користь власних політичних парламентських амбіцій і повернулися спиною до реалій класової боротьби.
Вся дискусія розгортається навколо революційної моделі, що практикується сьогодні в Західній Європі. Ще довго будуть точитися дискусії навколо питання чи справді революція в травні 1968 року була можливою. Що слід визнати, так це реформістський характер стратегії Французької компартії, яка спиралася на задекларовану мету досягнення влади через парламент. Недооцінка підтримки ФКП не допоможе. Усередині C.G.T. були організовані групи робітників, які відкрито кидали виклик офіційній лінії з троцькістських або прокитайських позицій: вони закликали до обрання нового керівництва, водночас бажаючи підтвердити свою прихильність до самої організації, і були голосними і рішучими, хоча і нечисленними.
Протягом травня ті робітники, які експериментували з новими формами протесту, бажаючи створити ситуацію подвійної влади на рівні заводі (найяскравішим прикладом такої практики є, мабуть, Центр атомної енергії в Сакле), можливо, відкрили нові горизонти. Однак існують межі того, чого можна досягти без зміни державної надбудови. Індустріальна демократія неможлива в рамках капіталістичної системи, і активісти в Сакле добре це усвідомлювали. Дискусійним було і залишається питання, чи є їхній експеримент значним внеском «у встановлення робітничого контролю над виробництвом», оскільки вони розглядають його лише як «тренувальний майданчик для робітничої влади на фабриці і як реальну силу у встановленні певного контролю над політикою зайнятості». Вони визнають постійну небезпеку придушення протесту, але наполягають на тому, що його можна запобігти за допомогою усвідомлення та постійного сумніву в існуючій владі, що має призвести до її ослаблення. Активісти та представники профспілки C.F.D.T. поклали свої надії на робітниче самоуправління, у той час як багато інших поставилися до нього із сумнівами.
Один комуністичний теоретик нещодавно висловив певний обережний інтерес до створення центрів народної влади на всіх рівнях як способу підриву бюрократичної і централізованої держави. Задовільної теорії соціалістичної революції в розвинених капіталістичних країнах ще не з'явилося. Кінцевою цінністю травневої революції 1968 року у Франції для соціалістів може полягати в тому, що вона привнесла нові ідеї у дискусії та дебати серед лівих, які досі тривають.
Примітки:
* S.A.V.I.E.M. – «Акціонерне товариство по виробництву автомобілів промислового призначення та механічного обладнання» (укр.) – французька компанія, створена в 1955 році в результаті злиття компаній Latil і Somuа з відділом вантажних автомобілів Renault.
Переклад: Денис Хромий
Оригінальна публікація: https://libcom.org/article/general-strike-france-1968-factory-factory-account