“На тлі новознайдених ролі та впливу України на міжнародній арені, ми помітили, що недостатньо уваги приділяємо вихованню суб’єктності в наших студентів… Мова йде не про студентоцентризм, де студент має бути просто «отримувачем освітніх послуг» (до слова, дуже не люблю словосполучення «освітні послуги», бо вважаю, що освіта — це не послуга; це щось, що здобувається), а про плекання усвідомлення студентами їхньої ролі в університеті, місті, країні і, врешті, їхню спроможність ухвалювати рішення і бути відповідальними за них” — таку думку висловив заступник міністра освіти і науки Михайло Винницький у своєму інтерв’ю для видання The Ukrainians у грудні минулого року, і з нею, варто визнати, складно не погодитись.
Насправді, такий, здавалося б, прогресивний погляд на освіту та роль студентства в ній звучить у риториці Винницького доволі часто, як в інтерв’ю, так і у відкритих (і не дуже) зустрічах в українських університетах. Суб’єктність студентів є одним із центральних понять, якими оперує заступник міністра, пояснюючи свою позицію щодо розвитку системи освіти України. Дійсно, залучення студентів до прийняття рішень на рівні не лише свого закладу освіти, але й на загальнонаціональному, є цілями, вартими того, щоб за них поборотися, і за таке майбутнє для української освіти виступає не одне покоління Незалежної студентської профспілки “Пряма дія” разом з іншими представниками свідомого студентства.
Проте виникає логічне запитання: яке місце займає студентська суб’єктність у фактичній діяльності поточного керівництва Міністерства освіти і науки України? Яке місце займала студентська суб’єктність, коли низку вищих навчальних закладів вирішили “злити” за подачки від Світового банку? Чи послуговувалися керівники Міністерства студентською здатністю до прийняття рішень, коли, попри масові протести, Українську академію друкарства було приєднано до НУ “Львівська політехніка”? Чи зважали урядовці на думку студентів і студенток, коли вирішили скоротити держзамовлення, запровадити обов’язкові відпрацювання для студентів-бюджетників, спробували обмежити держпідтримку для пільгових категорій під час війни?
Студенти на протесті проти реорганізації Української академії друкарства (джерело: https://t.me/priama_diia/380)
Вважаємо, що для всіх, хто слідкував за кампаніями “Проти Зливання Знань” та “ГрантНеГарант”, відповідь є очевидною: суб’єктність студентів аж ніяк не бралася до уваги при прийнятті (чи спробах прийняття) рішень щодо реформування освітньої системи України. Часто ігнорування думки студентів ставало вагомою частиною проблеми — особливо це стосується т. зв. “модернізації мережі ЗВО”. За весь час впровадження цієї політики студентів і викладачів у кращому випадку заздалегідь ставили перед фактом, що існування їхнього вишу добігає кінця, а подекуди про майбутню реорганізацію вони дізнавалися з інтернету.
Коли студентство безпосередньо заявляло про незгоду із рішеннями, що їх приймало чи мало намір прийняти МОН, про це говорили як про вияв “амбіцій ректорів”, тим самим зводячи суб’єктність студентів нанівець, банально виключаючи їх з дискурсу. Якщо Міністерство так сильно переживає за корумпованість адміністрацій університетів, їхню здатність маніпулювати студентами, підкупити додатковими балами абощо, чому воно не ініціює незалежні обговорення своїх рішень (перед тим, як їх приймати) зі студентами, без залучення адміністрацій до процесу? Так можна було б позбутися цього вкрай зацікавленого, вочевидь часто корумпованого, посередника, і говорити зі студентами напряму. Але ж ні, для Винницького і Ко ти за замовчуванням або за реформи МОН, або за владу ректорів-феодалів — третього не дано.
В очах МОН студентами маніпулюють не лише адміністрації університетів, але й депутати Верховної Ради України. 21 березня 2024 року Експертною радою студентства вищої освіти було проведено позачергове засідання з приводу реорганізацій ЗВО, на яке запросили голову комітету ВР з освіти, науки та інновацій Сергія Бабака, а також Михайла Винницького. Перший просто проігнорував запрошення, в той час як заступник міністра все ж знайшов час порадувати студентів своєю присутністю. Але не надовго, адже, дізнавшись про те, що засідання записується, він його покинув. Пізніше у своєму коментарі на Facebook Винницький спробував виправдати свою поведінку тим, що Експертна рада створена при голові підкомітету з питань вищої освіти, депутатці Юлії Гришиній, а тому є нерепрезентативною, і взагалі всі йому радили не йти на цю зустріч. Знову ж варіанту зустрітися зі студентами поза межами підвладних інституцій він не розглядав, з чого напрошується висновок, що турбувала заступника не заангажованість Експертної ради, а власна незмога відповідати за свої слова. Після того, як зустріч таки відбулася 29 березня, стало відомо про позицію МОН щодо комунікації зі студентами, яку Винницький неодноразово повторював і на подальших подібних заходах: “студенти самі мають бути ініціаторами зустрічей та приїжджати до МОН, а на студентські мирні акції жодних реакцій з боку МОН не буде”. Відтак ода студентській суб’єктності вкотре виявилася абсолютним лицемірством.
Авжеж Міністерству не подобаються протести, авжеж воно не сприймає зустрічі з незалежними від нього áкторами (якими мотивами вони б не керувалися), бо насправді воно не в змозі прийняти протилежну думку. І навіть вислухавши її, представникам МОН залишається лише знизати плечима, бо вони чудово розуміють, що жодних намірів враховувати її при прийнятті рішень у них не було і не буде. Приходять на зустрічі вони для того, щоб вкотре з трибуни зачитати шаблонні фрази, зробити вигляд публічності і прозорості, аби легітимізувати свою владну позицію.
Для того, щоб зрозуміти це, достатньо відвідати декілька подібних зустрічей і звернути увагу на форму їх проведення, яка вже стала для всіх звичною: як правило, запрошений урядовець займає центральне місце у аудиторії/актовій залі/онлайн-конференції, де відбувається публічна розмова. На нього спрямована вся увага, тому виступає він або зі сцени, або з передньої частини аудиторії, де зазвичай знаходиться викладач під час пари. Від студентської організації чи органу студентського самоврядування виступає представник (наприклад, на зустрічі із Оксеном Лісовим в Інституті міжнародних відносин КНУ ним був сам голова Ради студентів Інституту). Він представляє урядовця, оголошує тему заходу, і на цьому його роль, як правило, вичерпується майже до кінця зустрічі, коли потрібно буде виголосити заключні слова, не забувши подякувати чиновнику за честь говорити із ним. Хоча про розмову у класичному сенсі тут не йдеться, бо знову ж форма заходу вимагає іншого. Представники МОН не приходять на “круглі столи” зі студентами — власне їх і не запрошують; на своїх зустрічах вони обов’язково адресанти, а студент_ки — обов’язково адресати. І не важливо, скільки часу вони присвячують вступному монологу, і скільки залишають для формату “питання-відповідь” — основною дійовою особою тут завжди виступають чиновники.
Зустріч із Михайлом Винницьким в Ужгородському національному університеті (джерело:https://www.uzhnu.edu.ua/uk/news/v-uzhnu--zustrich-iz--mihajlom-vinnitskim.htm)
Після короткого представлення міністр чи його заступник починають говорити. Про що? Про заплановані або ж вже прийняті рішення Міністерства. З якою метою вони про це говорять? Очевидно, щоб повідомити присутніх про ці рішення. Іноді також, щоб пояснити, чим вони мотивовані та які результати очікуються. Якщо студентам і студенткам повезе, і серед них виявиться той, хто зможе задати провокативні питання, виявити у промові урядовця замовчування фактів або відверту брехню — останній буде у менш сприятливому становищі. Тим не менш, це навряд чи на щось повпливає, адже представник Міністерства не прийшов сюди, щоб радитись зі студентами. Ні, він прийшов із готовим планом, як система освіти має працювати, він прийшов із проєктами рішень чи рішеннями, які мають бути впроваджені, і жодних намірів щодо попередніх публічних дискусій чи навіть соціологічних опитувань, які б суттєво повпривали на це рішення, він не мав.
МОН визнає свою провалену комунікацію зі студентством лише як маркетингову невдачу — їм не вдалося “продати” своє рішення народу, і проблема, на їхню думку, полягає виключно в цьому. Лісовий і Винницький приходять на зустрічі в університети та студентські організації, “йдуть в народ”, але аж ніяк не для того, щоб прийняти колективне рішення, врахувавши думки суб’єктного студентства, а саме для цього “продажу” або рекламування, просування своєї позиції з метою запобігання реальним студентським заворушенням на кшталт подій 2011 року, рятування власної репутації та створення ілюзії демократичного процесу.
Студенти на акції проти реорганізації Таврійського національного університету. Фото: Дмитро Мазур
Студенти та викладачі скандують “Ганьба!” Винницькому не тому, що вони не готові до виваженого діалогу. Вони скандують, тому що знають: жоден діалог не змінить рішення Міністерства, коли воно вже прийняте, і коли єдиним суб’єктом, який реально здатен його змінити, є саме Міністерство. А найголовніше, що ніхто й не збирався із ними радитися, бо для зустрічі з нашим прогресивним заступником міністра чи міністром освіти і науки студентам пропонують “приїжджати до МОН” самим.
Очевидно, що проблема не в особі Винницького чи Лісового. На їхньому місці може бути будь-хто, і це мало повпливає на ситуацію. Більше того, самих Лісового і Винницького можна було б визнати чи не найбільш комунікативними керівниками МОН, але на хіба це щось суттєво змінює? За обгорткою гласності залишається все та ж бюрократична державницька начинка: зберігається сувора ієрархічність виконавчої гілки влади (до якої належить і МОН), і, попри всю “данину суб’єктності”, що її висловлює заступник міністра у своїх інтерв’ю, Міністерство аж ніяк не цурається користуватися своєю владною позицією і приймати непопулярні, часто антисоціальні, рішення.
Оксен Лісовий та Михайло Винницький на зустрічі у Хмельницькому національному університеті (джерело: https://khmnu.edu.ua/uchast-predstavnykiv-studentskogo-samovryaduvannya-u-zahodah-pryurochenyh-do-mizhnarodnogo-dnya-studentiv/ )
Півріччя, насичене реформами МОН та спробами (перемінної успішності) на них реагувати, вимагає винесення висновків, які б дозволили виважено та реалістично оцінити ситуацію, у якій знаходиться вища освіта в Україні, студенти та студентки. Принаймні один такий висновок полягає у тому, що навіть найпрогресивніший, найвідкритіший міністр чи його заступник ніколи не дасть студентству тієї суб’єктності, яку воно здатне здобути самостійно, щоденно виборюючи своє місце в реальному управлінні Університетом та системою освіти загалом. Ніхто не дасть з панського плеча нам тих прав і свобод, що необхідні для якісного і доступного навчання, комфортного проживання та повноцінного забезпечення всіх студентів, вже не кажучи про ідеали безкоштовної та лібертарної вищої освіти, до яких ми прагнемо. А значить ми маємо брати їх самі.
Що це означає в практичному сенсі? По-перше, МОН боїться виходити з “зони комфорту” — боїться протестів та скандалів, а значить, що нам необхідно намагатися виштовхнути їх з цієї зони якнайдалі. По-друге, що важливіше, треба намагатися популяризувати ідеї боротьби за студентську суб’єктність в маси, об’єднати студентів навколо цієї ідеї, показуючи на практичних прикладах, як авторитарна структура вишів та системи освіти шкодить абсолютній більшості з нас. Нарешті, необхідно бути пильними і не піддаватися маніпуляціям владних груп, будь то ректори, приватні особи чи депутати: боротьбу еліт треба обертати на користь незалежного студентства, радикально відмежовуючись від кожної зі сторін такого конфлікту, тим самим відстоюючи свою реальну суб’єктність.
Михайло Самсоненко, активіст “Прямої дії”