У ніч на 28 червня 1969 року, після чергового поліційного рейду у гей-барі “Стоунволл-інн”, що в Нью-Йорку, група представників ЛГБТ-спільноти вступила у протистояння із поліцією. Цей вияв опору жорстокості правоохоронців згодом підтримали активісти як у США, так і за їх межами. Цей момент вважається переломним в історії руху за права ЛГБТ: тут беруть початок щорічні акції прайду, які традиційно проводяться в червні. Всупереч ілюзіям, що виникають зараз на фоні масштабної “підтримки” ЛГБТ-прайду великими приватними компаніями як на Заході, так і віднедавна в Україні, саме у радикальній антисистемній боротьбі зародився сучасний ЛГБТ-активізм. Як і у випадку багатьох інших емансипаційних рухів минулого століття, важливу роль у боротьбі ЛГБТК+ спільноти за свої права зіграли студенти.
Прийняття нових членів до Студентської гомофільної ліги у студмістечку Колумбійського університету, 1970-ті роки.
Студентська гомофільна ліга Колумбійського університету
Початком масштабного студентського ЛГБТ-активізму у США вважається 1966 рік, коли у Колумбійському університеті утворився перший осередок Студентської гомофільної ліги (тогочасні клуби та організації, що виступали за права геїв та лесбійок, чи принаймні створювали простори для їх об’єднання, використовували нині архаїчний термін “гомофіл”). Ініціатором створення СГЛ виступив студент-другокурсник Роберт Мартін, відоміший під псевдонімом Стівен Дональдсон. Він мав тісні зв’язки із колишнім нью-йоркським осередком Матташинського товариства — однієї з найперших американських гей-організацій, що була утворена 1950 року, і на той момент перетворилася на низку окремих осередків у великих містах. Саме організаційний та активістський досвід Матташину надихнув Дональдсона на заснування СГЛ. Як відкритий бісексуал він на власні очі бачив чимало проявів дискримінації й ненависті до квірних людей, що на той момент панували у США як у правовому полі, так і у побутових суспільних відносинах. Матір Дональдсона не прийняла орієнтацію свого сина, що призвело до довготривалого розриву у стосунках, а до Колумбійського університету його прийняли на умовах проходження психотерапії та обіцянки “не зваблювати однокурсників”. У перший рік проживання в університетському гуртожитку його поселили окремо від решти студентів після того, як колишні сусіди по кімнаті заявили адміністрації, що не хочуть жити із “представником секс-меншини”.
Фото Роберта Мартіна (Стівена Дональдсона) у щорічнику Колумбійського університету.
Знайшовши підтримку серед невеликої групи інших здобувачів освіти Колумбійського університету, Дональдсон спробував зареєструвати організацію офіційно, проте на заваді стала бюрократична університетська політика, що вимагала подання списку з іменами учасників. Використання справжніх імен для перебування у будь-яких гей-спільнотах на той момент було би дуже небезпечним кроком. Оскільки адміністрація відмовилася робити виняток для вразливого прошарку студентства, майже весь навчальний рік 1966-1967 СГЛ діяла неофіційно. Проте 19 квітня 1967 року Дональдсон, використавши імена формальних членів Ліги, які насправді не були учасниками, все ж зареєстрував першу в США студентську організацію, що виступала за права квірних людей. Така подія не могла не привернути увагу консервативної частини американського суспільства. Декан коледжу вільних мистецтв (liberal arts college) при Колумбійському університеті, у відповідь на листи обурених громадян та незадоволення інших студентів, назвав СГЛ “вкрай непотрібною”. Попри таку реакцію та наявність гомофобних законів про “содомію”, які тоді діяли у штаті Нью-Йорк, реєстрацію організації дивом не було скасовано, хоча її соціальна активність була обмежена.
Статуя Alma Mater у Нью-Йорку із запрошенням до танцювального вечора, організованого Колумбійським осередком СГЛ, 1972 рік.
Після офіційного визнання ряди Ліги поповнювалися активніше, і наступного семестру СГЛ мала вже 20 активних учасників. Стівен Дональдсон вважав, що осередок СГЛ в Колумбійському університеті стане зародком масштабної “конфедерації студентських гомофільних груп”. Він не помилився: вже зовсім скоро утворилися осередки СГЛ у Корнелльському, Нью-Йоркському, Стенфордському, Ратґерському університетах, а також у Массачусетському технологічному інституті.
Корнелльська СГЛ
Особливо цікавою є діяльність Корнелльського осередку, що був утворений студентом Джеральдом Молденгавером та офіційно визнаний 14 травня 1968 року. Тут адміністрація поставилася із більшим розумінням до небезпеки, яку створює відсутність анонімності серед студентів-геїв. Тому Корнелльська СГЛ стала першою студентською організацією в історії університету, якій дозволили зареєструватися без списку імен учасників. Незважаючи на це, Молденгавер зіткнувся з труднощами у залученні студентів до Ліги, і тому на момент реєстрації СГЛ налічувала всього 6 учасників, з яких тільки двоє були геями. Але коли організація отримала визнання та публічність, цей процес прискорився, і вже у грудні 1968 року Молденгавер заявив про 30 членів Ліги із майже рівним співвідношенням гетеросексуальних та гомосексуальних студентів.
Джеральд Молденгавер у 1964 році.
У 1969 році СГЛ значним чином політизувалася, не дивлячись на те, що її більш консервативно налаштована частина спочатку виступала проти радикальних змін. Більшість членів Ліги вже брала участь в антивоєнному активізмі, а тому була готова перетворити СГЛ на радикальнішу організацію та відкрито розвивати ЛГБТ-культуру в межах університету. Одним із наслідків такої радикалізації стало створення гей-простору, що був би доступний для студентів Корнелльського університету, адже найближчий заклад, що толерував клієнтів-геїв, на той час знаходився у 30 кілометрах від Ітаки (де було розташовано університет). Сповістивши якомога більшу кількість знайомих про відкриття бару “У Моррі” поблизу кампусу, СГЛ вдалося колективно зайняти більшість місць у закладі, що згодом дозволило зробити його простором для соціалізації ЛГБТ-студентів.
Як і в Колумбійському осередку СГЛ, у Корнеллі організовувалися щомісячні танцювальні вечори, проте такі заходи не користувалися великою популярністю через намагання проводити їх в ізольованому від сторонніх очей місці. Для того, щоб Ліга стала широко відомою, учасники вирішили організовувати публічні зустрічі з тогочасними лідерами американського ЛГБТ-руху. Перша така зустріч із Френком Камені, співзасновником Вашингтонського Матташинського товариства, мала відбутися 24 квітня 1969 року, але непередбачувані обставини змусили СГЛ скасувати її. 19 квітня відбулося захоплення зали Вілларда Стрейта в Корнелльському університеті, яке організувало Корнелльське афроамериканське товариство. Активісти вимагали рівного ставлення до темношкірих студентів; до протесту доєдналися члени організації Студенти за демократичне суспільство, а також СГЛ. Більшість активного складу Ліги брала участь у захопленні головної спортивної зали університету, яку звільнили лише після досягнення згоди між студентами та адміністрацією.
Члени Корнелльського афроамериканського товариства під час захоплення зали Вілларда Стрейта, 1969 рік.
Участь у захопленні зали Вілларда Стрейта сприяла популяризації СГЛ, а войовничі настрої Афроамериканського товариства надихнули організацію на подальшу радикальну діяльність. Також вдалося встановити зв’язки зі Студентами за демократичне суспільство, що на той момент вже було масштабним і добре організованою студентським об’єднанням. Оскільки СДС були представниками Нових лівих, їхні принципи та цілі були близькі ЛГБТ-студентству, хоча окремі учасники руху мали гомофобні погляди. Деякі члени Ліги брали участь у заходах СДС, а тогочасна президентка Корнелльської СГЛ Джаніс Келлі та учасник Роберт Рот уклали офіційний союз із головою Корнелльського осередку СДС Девідом Бураком.
Восени 1970 року Корнелльська СГЛ змінила назву на Фронт гей-визволення (Gay Liberation Front), і запросила Бурака на публічну зустріч. До того Бураку було заборонено перебувати на території університету за спроби вихопити мікрофон на минулорічній конференції, тому зустріч Фронту з ним фактично була формою протесту.
Постер Фронту гей-визволення, 1970-ті роки.
Іншим радикальним кроком СГЛ/ФГВ стала боротьба проти Морріса Анджелла, власника бару “У Моррі”, який не хотів, щоб про його заклад широкий загал дізнався як про гей-простір. Після того, як видання Sun опублікувало відверто гомофобну статтю про відвідувачів бару, Анджелл наказав Бобу Роту та іншим відвідувачам-членам організації більше не повертатися. Тоді Фронт гей-визволення застосував популярну на той момент тактику боротьби, захопивши приміщення бару. Для демонстрації солідарності з гей-активістами, до Моррі прийшли протестувати декілька сотень людей, зокрема учасники СДС та Корнелльської організації Жіноче визволення (Cornell Women’s Liberation). Близько 50 членів ФГВ відмовлялися залишати бар чи купувати напої, а спроба Анджелла залучити поліцію була безуспішною, оскільки після Стоунволльських подій поліція не наважилася захищати підприємця, що відкрито проявляв дискримінацію до ЛГБТ-людей. Протест змусив Анджелла піти на поступки, але він продовжував ставитися до клієнтів-геїв з презирством та підвищив ціни, аби, як він сам визнав, відштовхнути квірних людей. Тоді ФГВ оголосила про безстроковий бойкот бару, а також подала скаргу до місцевої Ради з контролю алкогольних напоїв. Після ефективного заклику студентів Корнелльського університету бойкотувати заклад, ФГВ та деякі учасники СДС домоглися припинення дискримінації та офіційного вибачення Анджелла.
Засновник Корнелльської СГЛ Джеральд Молденгавер також утворив Гомофільну асоціацію Університету Торонто разом із місцевими студентами, коли у 1969 році влаштувався там на роботу. 1971 року Фронт гей-визволення складався зі студентських організацій з більше ніж 175 університетів та коледжів США. Саме діяльність СГЛ/ФГВ дозволила ЛГБТ-студентству вперше заговорити про свою ідентичність публічно, вимагати визнання та належного ставлення і загалом поширити ЛГБТ-рух по всій країні, а згодом і за її межі. На місце секретних “гомофільних” спільнот, що використовували псевдоніми, прийшли сміливі та радикальні організації, що активно відстоювали права та інтереси ЛГБТ-спільноти, і продовжують робити це понині.
ЛГБТ-активізм прийшов до України набагато пізніше, і досі перебуває у стані зародження. Вже зараз нам важливо розуміти, що Прайд — це не про лицемірні пости корпоративних акаунтів у соціальних мережах. Прайд — це низовий активізм, солідарність, боротьбу проти ультраправого насилля і поліційного свавілля, проти дискримінації з боку роботодавця чи адміністрації університету та ненависницької політики можновладців. Врешті-решт, Прайд — це визнання, рівноправність та гордість бути собою, кохати і боротися.
Використані джерела:
- Brett Beemyn - The Silence Is Broken: A History of the First Lesbian, Gay, and Bisexual College Student Groups. Journal of the History of Sexuality, Volume 12, Number 2, April 2003, pp. 205-223 (Article);
- Columbia Magazine, Bill Retherford - Under the Rainbow: https://magazine.columbia.edu/article/under-rainbow?page=0%2C2
- LGBTQIA+ Studies: A Resource Guide - The Mattachine Society: https://guides.loc.gov/lgbtq-studies/before-stonewall/mattachine
- Jearld Moldenhauer - Cornell Days & the Founding of the Student Homophile League: http://www.jearldmoldenhauer.com/cornell-days-the-founding-of-the-student-homophile-league