- «Спільнота УКУ вміє швидко реагувати, вона відкрита і чутлива до настроїв у суспільстві і різних середовищах», — президент компанії «SoftServe» Тарас Кицмей.
- «Я закінчив Києво-Могилянську академію 18 років тому, і зараз усі мої друзі, моє коло спілкування — це Могилянка. [...] Тобто університет — це передовсім спільнота в якій молода людина формується», — філософ Володимир Єрмоленко.
- «Вважаємо неприпустимими дії Міністерства освіти про оголошення повторних виборів, якими вноситься розкол в могилянську спільноту [...]», — зі звернення колишнього ректора УКУ о. Богдана Праха стосовно виборів у НаУКМА.
Сьогодні однією з перших мантр, яку чує абітурієнтство, подаючи документи до омріяного — або не дуже — університету, є магічна «спільнота». Про університетську спільноту говорять усі, наголошують на її невід’ємності від освітнього процесу, а деякі настільки рішучі, що наважуються стверджувати, буцімто центральною функцією вищої освіти є не навчання як таке, а інтеграція у спільноту. Звідки стільки галасу навколо цієї самої спільноти? І чи, він, бува, не виникає з порожнього місця?
На перше око, ідея створення в університеті середовища для студентства, викладацтва та адміністрації, яке сприятиме освітньому процесу та насамперед плеканню цінностей, справді розв’язує чимало проблем сучасної системи освіти. ЗВО сприймається не як набір дисциплін, які студент (чи краще назвати його “споживач знань”), купує, а простір товариства, комунікації, спільної праці та формування індивіда. Безумовно, благородна настанова в дусі Гумбольдта. Одначе, важливо зважати, що університети в Україні — загальновідомо — мають чимало проблем і недоліків. Вони не є абстрактними бездоганними носіями цінностей, а радше навпаки через недбалість адміністрації, недофінансування, корумпованість ректорів утворюють простір, в якому спостерігається соціальна напруга, яка інколи переростає в конфлікти. Найбільш яскравим із них часто є студентський протест. У такій ситуації поняття «спільнота» виконує особливу роль.
Нещодавно активісти-могилянці нашої студентської профспілки «Пряма дія» здійснювали, як нам здавалося, рутинну інформаційну роботу. Ми відвідали околицю будівлі в Києві, де приймальна комісія НаУКМА (Національний університет «Києво-могилянська академія») реєструвала документи абітурієнтства. Разом зі студентськими організаціями ми роздавали наші листівки, розповідали про важливість об’єднуватися в незалежні студентські організації тощо. З-поміж наших друкованих матеріалів були стікери з описами студентських проблем, як-от таргани в гуртожитках, низькі стипендії, сексистське ставлення до студент_ок, брошури про психологічне насильство і тактики боротьби з ним. Усі ці недоліки вищої освіти не є чимось прихованим, усі студенти та студентки Могилянки, з якими ми спілкувалися, ставилися до цих проблем рутинно. Неабияким здивуванням стало те, що працівники й працівниці вступної комісії майже відразу розпочали запеклу боротьбу проти нас. Погрози, звинувачення, два виклики поліції — остання взагалі не розуміла суті конфлікту та намагалася заспокоїти адміністрацію приймальної комісії. Зрештою, не обійшлося й без президента НаУКМА Сергія Квіта, який заклався «боротися проти “Прямої дії” до кінця».
Протягом декількох годин перепалки особливе місце в нападках на активістів зайняло поняття «спільнота». Звучало багато висловлювань такого штибу: «Ми всі одна спільнота, тому не провокуйте конфлікт», «ці проблеми Могилянки, про які ви говорите, можна спокійно вирішити, звернувшись до Квіта: ми ж спільнота». Аби зрозуміти причину такого слововжитку, корисною є стаття 1976 року «De l’idéologie» французьких філософів Алена Бадью та Франсуа Бальме. Мислителі висновують, що владні структури, на кшталт адміністрації університету, створюють і застосовують набір понять, ціллю яких є затушовування соціального конфлікту, трансформація його в мікропроблему, яку можна вирішити — а насправді забути про неї в бюрократичному процесі — через десятки звернень до секретарів ЗВО, ректорату та деканату. Саме таку роль применшення конфлікту, його нагальності виконує поняття «спільнота». Ми всі в одному човні, отож для чого говорити про недоліки та робити з ними щось, якщо деінде керівники менш чутливі до студентських бід, аніж наш Сергій Квіт чи о. Богдан Прах?
Аналогічну ситуацію ми бачили восени 2022 року у Львові, коли студентство Української академії друкарства, за допомогою «Прямої дії», організовували протест проти об’єднання з Львівським національним університетом. Коли наші активісти та активістки запропонували студентству організувати незалежну профспілку, аби їх вимоги могли б бути підкріплені юридичною особою, то адміністрація УАД-у відреагувала різко негативно, стверджуючи, що в академії вже є студентська профспілка (голова якої навіть не навчається там) і що «непотрібно розколювати спільноту».
Іншою важливою рисою ліквідації напруги владними структурами є встановлення інституцій, які гарантують рівність у доступі до управління цією структурою. Самі по собі, в їх основі та формі лежить прогресивна мета — доступ учасників до процесу керування. Проте, з огляду на диспропорцію у повноваженнях і фактичній владі, такі інституції часто є лишень ширмою, ілюзією співуправління. Аби показати, що боротьба, наприклад, за якісні гуртожитки без тарганів і плісняви не є чимось таким, що вимагає студентської мобілізації, вводяться системи студентського самоврядування — чи наділене вони автономією, щоб порушувати чутливі адміністративні теми, а чи обмежуються влаштуванням вечірок? — а саме: студентські організації (СО), парламент, рада, уряд й інші органи, які відображають структуру державного апарату. Ось саме вони повинні комунікувати з працівниками університету та домовлятися! Доступ до самоврядування відкритий усім студентам, у цьому всі рівні, отож долучайся, якщо хочеш щось змінювати. Як зазначає Бадью:
«[...] мислення відмінності (мікропроблем) проносить постійну загрозу суперечності (конфлікту). Отже, будь-яка ідеологія гарантує, що за межами конкретних відмінностей нависає — навіть, якщо лишень у формі обіцянки — абстрактна рівність. Навіть Платон намагався показати, що геть усі долучені до світу Ідей.»
Не дивно, що біля приймальної комісії НаУКМА нам повсякчас рекомендували створити студентську організацію та захищати права студентів у ній. Нічого не означає для апологетів спільнот те, що ніякої автономії така СО мати не може, що будь-коли президент університету може саботувати роботу цих об’єднань.
Абстрактна спільність, яка попервах зачаровує абітурієнток із абітурієнтами, ураз руйнується, коли студентство, їх ініціативи чи навіть просто модель поведінки, не вписуються у світогляд керівництва. Легко згадати, як з Українського католицького університету, в якого навіть на офіційному сайті є розділ «життя в спільноті», а викладачі мимоволі натякають студентам на вбогості майже всіх інших ЗВО України та рівня знань їх студентів, було виключено небінарну персону Кіндер Лімо через її невідповідність “цінностям спільноти”. Ми одна спільнота, аякже!
Те саме було, коли президент НаУКМА Сергій Квіт закрив Центр візуальної культури. Виставку «Українське тіло», над якою працювали зокрема члени спільноти Могилянки, великий керманич назвав «лайном». Вочевидь, це була не могилянська спільнота, а злі сили ззовні, які мріють її зруйнувати.
Сьогодні в університетському дискурсі слово «спільнота» стало тим кліше, яке більше не виконує прогресивної функції. Студенти, які готові боротися за покращення умов навчання, розв'язання проблем свого університету, побоюючись порушити священний баланс його спільноти, вирішують замовчувати недоліки. Конкретну спільноту підносять над іншими, аби показати, що солідаризуватися зі студентством інших ЗВО для розв'язання глобальніших проблем марно, оскільки вони дурніші, корумповані і т. д. Насправді ж ніяких «спільнот» не існує, а існує лише система вищої освіти і її проблеми, які переживає студентство. Необхідно солідаризуватися, підтримувати вимоги студентів і студенток інших університетів, щоб завтра вони підтримали вас у боротьбі за збільшення стипендій, створення комфортних гуртожитків, покращення рівня викладання. Нас, студентство, об’єднують не «спільноти», а вимога доступної і якісної освіти!
Шумаков Максим, активіст «Прямої дії»