Нещодавно стало відомо про зареєстрований у Верховній Раді Законопроєкт 9672, що швидко викликав гучний резонанс у медіа. Законодавцем було запропоновано внесення змін до статті 23 ЗУ “Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію”, що передбачають, зокрема, збереження відстрочки від мобілізації лише для тих здобувачів професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти, що навчаються у визначеній Законом “Про освіту” (ч. 2 ст. 10) послідовності, і для яких навчання розпочалося не пізніше року досягнення 30-річного віку. Таким чином, ті, хто здобуває другу освіту того ж рівня, або нижчого за попередній, підлягатимуть мобілізації, як і ті, хто вступив на наступний рік після досягнення 30-річного віку або пізніше.
Виправдовують такі зміни тим, що з початку повномасштабного вторгнення значно збільшилася кількість вступників: у пояснювальній записці до Законопроєкту вказано, що у 2023 році кількість вступників чоловічої статі призовного віку, які розпочали здобувати рівень освіти, що є рівнозначним або нижчим за здобутий рівень попередньої освіти, збільшилася майже на половину для рівня «Кваліфікований робітник», на 13% для рівня «Фаховий молодший бакалавр» та на 16% для рівня «Бакалавр» у порівнянні з попереднім. Окрім того, міністр освіти і науки Оксен Лісовий у своєму пості на підтримку Законопроєкту навів статистику зокрема щодо вступників-магістрів: за його словами, у 2022 році розпочали навчання на 55 тис. більше студентів-чоловіків старше за 25 років, з яких 33 тис. вступили на магістратуру. Це зростання депутати, а також Лісовий, пов’язують із недобросовісним використанням формально-юридичного статусу здобувача освіти задля законного уникнення мобілізації.
Проте щодо такого бачення проблеми одразу виникає декілька питань. По-перше, очевидно, що принаймні частково зростання кількості вступників серед чоловічого населення пов’язане із забороною виїзду за кордон: якщо раніше студенти могли отримати другу вищу освіту в іноземних вишах, наразі така можливість для більшості зникла, і вони обирають продовжити навчання в Україні. Таким чином, автоматично записуючи здобувачів освіти рівнозначного або ж нижчого за попередній рівня до “ухилянтів” та ігноруючи інші фактори, влада знаходить зручний спосіб виправдати обмеження права на освіту. Визначати певну групу як потенційну схильну до "фіктивного навчання" - дискримінація.
По-друге, і народні депутати, і пан Лісовий вказують на те, що вступники, які, на їхню думку, використовують формальний статус здобувача освіти для ухилення від мобілізації, своїми діями “породжують явище фіктивного навчання, що загалом негативно впливає на якість освіти” (Лісовий) та “компрометують систему освіти в Україні перед Українським народом і міжнародними партнерами” (пояснювальна записка). Виникає питання: чи дійсно фіктивне навчання та відповідна якість освіти є провиною тих, хто користується статусом здобувача освіти, хай навіть і недобросовісно? А може навпаки, саме низька якість освіти та корумпованість призводять до фіктивного навчання і використання освіти лише для отримання формального юридичного статусу? Адже таку практику можна було спостерігати і до повномасштабного вторгнення, коли для частини студентства ставало очевидно, що університет дасть лише “корочку”, а не обіцяні знання й навички. Сам факт того, що освіту можна експлуатувати як “лазівку”, про яку говорить Лісовий, уже є свідченням провальної освітньої політики, і скасування відстрочки ніяк не вирішує глибшої проблеми якості навчання та його значення в українському суспільстві.
Очевидно, що такими рішеннями влада намагається боротися із симптомами, а не з хворобою, якщо взагалі можна сприймати запропоновані зміни як боротьбу із фіктивним навчанням, а не просто приводом для посилення мобілізації. Замість того, щоб забезпечити реальне виконаннями закладами освіти своєї безпосередньої функції — надання якісної та доступної освіти, вона пропонує обмежити доступ до використання існуючих лазівок, а разом з тим позбавити частину студентства можливості отримати бажану спеціальність. Адже у світі, що постійно змінюється, потреба в отриманні другої освіти є абсолютно виправданою — відповідно, абсолютно нормальною практикою має бути можливість її отримання тими, хто готовий присвятити декілька років дорослого життя вивченню нової дисципліни. Врешті-решт, вчитися ніколи не пізно, а за більш чутливого підходу до проблеми, держава навіть могла б використати бажання людей здобути другу освіту у свою користь, зокрема для відновлення економіки: стимулюючи підготовку кваліфікованих кадрів, доступну перекваліфікацію на необхідні спеціальності, де існує дефіцит спеціалістів, запровадивши систему державних практик.
Як відомо, вступ і на магістратуру, і на бакалаврат зараз проводиться на конкурсній основі, через єдину державну систему іспитів, і люди, які приходять задля "фіктивного навчання", мали б відсіюватися вже на цьому етапі. Якщо ж у керівників освітньої системи все одно виникають побоювання щодо того, чи не користується здобувач другої освіти цією можливістю недобросовісно, рішенням може бути перевірка закладів на наявність умов, за яких можливе виникнення явища “фіктивного навчання”: корупції, байдужості викладачів та адміністрації, імітації діяльності замість надання якісної освіти або ж матеріальної неспроможності виконання освітніх функцій. Проте зробити це, вочевидь, складніше, аніж просто законодавчо обмежити відстрочку, тому влада цей варіант не розглядає.
Скасування відстрочки для тих, хто здобуває освіту не у визначеній законом послідовності, а також для студентів старших 30 років, стане на заваді навчанню багатьох здобувачів освіти, що підпадатимуть під мобілізацію, якщо Верховна Рада підтримає відповідні зміни. На наш погляд, це є обмеженням права на освіту, яке не можна обґрунтувати боротьбою із “фіктивним навчанням”, попри намагання міністра Лісового та депутатів-ініціаторів Законопроєкту 9672. Дійсно, право на освіту може бути обмежене під час воєнного стану за ст. 64 Конституції України та ст. 3 Указу Президента України №64 «Про введення воєнного стану в Україні», проте законність такого рішення ще не означає його доцільність і правильність. Таким чином, воно потребує критичного осмислення, у першу чергу з точки зору найбільш заінтересованої в освітній політиці спільноти — українського студентства.